Українська література



УЧНЯМ


Українські об’єднання, угруповання, школи

           
№ з/п
Назва
Роки існування
Де засновано
Учасники
1.
Кирило-Мефодіївське братство

1845-1847

Київ
П. Куліш,
Т. Шевченко
2.
“Руська трійця”
середина ХІХ ст.
Західна Україна
М. Шашкевич,
І. Вагилевич,
Я. Головацький
3.
“Молода Україна”
1870-1890
Галичина
І. Франко
4.
“Академічний кружок”
1871-1895
Львів
І.Франко,
М. Павлик
5.
“Академічна громада”
1888-1895
Краків
В. Стефаник
6.
“Покутська трійця”
90-ті роки
ХІХ ст.
Західна Україна
В. Стефаник,
Л. Мартович,
М. Черемшина
7.
Братство тарасівців
1891
Канів
Б. Грінченко,
В. Самійленко,
М. Коцюбинський,
М. Вороний
8.
“Молода муза”
1906-1909
Львів
П. Карманський,
Б. Лепкий,
В. Пачовський та ін.
9.
“Плуг”
(спілка селянських письменників)
1922
Харків
Київ
А. Головко
10.
“Празька школа”
20-ті р.
ХХ ст.
Прага,
Падєбради
Є. Маланюк,
Ю. Клен,
О. Ольжич,
О. Теліга та ін.
11.
“Гарт”
1923
Харків
В.Еллан-Блакитний (ініціатор),
О. Довженко,
В. Сосюра,
П. Тичина,
М. Хвильовий та ін.
12.
“Ланка”
1924
(з 1926 МАРС)

В. Підмогильний,
Г. Косинка,
Б. Антоненко-Давидович,
Т. Осьмачка,
Є. Плужник
13.
ВАПЛІТЕ (спілка пролетарських письменників)
1926-1928
Харків
М. Хвильовий (ініціатор),
М. Куліш (президент),
В. Сосюра,
Ю. Яновський, О. Довженко,
П. Панч (25 осіб)
14.
Неокласики
20-ті рр. ХХ ст.
Київ
М. Зеров,
М. Рильський,
П. Филипович,
М. Драй-Хмара,
Ю. Клен (Освальд Бургардт)
15.
ВУСПП
(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників)
1927
Харків
у протиставлення ВАПЛІТЕ, неокласикам, МАРСу…
16.
“Танк”
(відг. від 
“Празької школи”)
1929
Варшава
Ю. Липа,
Є. Маланюк,
О. Теліга
17.
СПУ
(Спілка письменників України)
1914
Україна

18.
Мур
(Мистецький Український Рух)
1945
Німеччина
У. Самчук (голова),
Ю. Шерех (Шевельов)
19.
“Нью-Йоркська група”
середина 50-х рр. ХХ ст.
Америка
“Первісну сімку” групи складали:
Емма Андієвська,
Віра Вовк,
Женя Васильківська,
Патріція Килина,
Юрій Тарнавський,
Богдан Рубчак,
Богдан Бойчук.
20.
“Слово”
(об’єднання українських письменників в еміграції – прод. МУРу).
1957

І. Багряний,
Є. Маланюк,
Ю. Шевельов.
21.
“Шістдесятники”
60-ті рр. ХХ ст.
СРСР
І. Світличний (натхненник),
Д. Павличко,
Л. Костенко,
І. Драч,
В. Симоненко,
Григір Тютюнник,
Є. Гуцало,
В. Стус,
М. Вінграновський,
В. Дрозд,
В. Шевчук,
І. Дзюба,
Михайлина Коцюбинська та ін.
22.
Київська школа поезії

(феномен так званого “постшістдесятництва” в українській
літературі).
В основу об’єднання покладено спробу реалізувати, власне, у поезії “триєдність свободи” (свободу творення, свободу особистості і свободу народу).
1965-1968
(назва виникла у 1969)
Київ
Василь Голобородько,
Віктор Кордун,
Василь Рубан,
Микола Воробйов,
Михайло Саченко,
Валентина Отрощенко,
Надія Кир’ян,
Михайло григорів,
Іван Семененко,
Станіслав Вишенкський,
Валерій Ілля
(студенти, які в 2-й половині 1960-х рр. вступили до Київського університету, а згодом були виключені з нього).
23.
“Вісімдесятники”

орієнтація на культурні здобутки європейської спільноти, особливо на корпус модерної та неомодерної літератури поставстрійського культурного простору ХХ століття.

Серед особливих ознак “вісімдесятництва”:
1)надання домінантного значення формальній складовій творів;
2) перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтрертекстуальності як ностальгія за салоном;
3) відсутність претензій на творення контитуативних текстів;
4) бажання харизматизації через “визнання на Заході” і пов’язані з цим комплекси та розчарування;
5) концептуальний урбаністичний індивідуалізм;
6) тяжіння до синтетичних способів креації.
80-ті рр. ХХ ст.
СРСР
Ю. Андрухович,
Н. Білоцерківець,
В. Герасим’юк,
Я. Довгань,
І. Малкович,
П. Мідянка,
К. Москалець,
О. Забужко,
В. Неборак,
О. Ірванець,
В. Цибулько,
М. Рябчук,
І. Римарук,
В. Ведмідь
24.
“ЛуГоСад”
1984
Львів
І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський “Методологічна основа” творчості “ЛуГоСаду” – теорвя поетичного ар’єргарду
25.
“Бу-Ба-Бу” (Бурлеск­–Балаган–Буфонада)

Літугруповання стало втіленням в українському культурному гештальті карнавального необарокового дискурсу, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства.
1985
Львів
Ю. Андрухович,
О. Ірванець,
В. Неборак.
26.
АКАДЕМІЯ
“Бу-Ба-Бу”
Неофіційна навкололітературна спільнота, заснована “бубабістами” і безпосередньо пов’язана з процедурою присудження щорічної Премії “Бу-Ба-Бу” за найкращий вірш року.


З моменту своєї урочистої інавгурації Академія перетворюється в закриту структуру з обмеженою кількістю членів (15). Троє з них – самі “бабубісти”, решта – 12 лауреатів їхньої премії за 1988-1999 рр.
Іван Малкович (1988),
Назар Гончар (1989),
Віхта Сад (1990),
Володимир Цибулько (1991),
Михайло Барбара (1992),
Олена Буєвич (1993),
Петро Мідянка (1994),
Микола Холодний (1995),
Галина Петросаняк (1996),
Юрко Позаяк (1997).
27.
“Дев’ятдесятники”

1) літературна генерація, представники якої почали друкувати свої твори у 90-х роках;
2) самоназва великої групи молодих літераторів, котра формально виникла завдяки реалізації проектів антологій видавництв “Смолоскип” – “Молоде вино”і “Тексти”.

Феномен “дев’ятдесятників” об’єднує як ностальгійну спробу реставрації невідбутого українського модерну 1920-х років, так і рефлексії на постмодерністську ситуацію в сучасній світовій літературі. При значній строкатості феномену у ньому чітко прослідковуються наступні тенденції:
§ Сюжетна, мовна епатажність, розрахована здебільшого на молодіжну читацьку аудиторію;
§ Спроба чергової “переоцінки всіх цінностей”;
§ Відлуння “контрреволюційних” тенденцій європейського мистецтва та мистецтвознавства;
§ Тяжіння до секації текстових обсягій (“рваний текст”);
§ Намагання опанувати формальні здобутки класичної епохи саме як “формулу-для-себе”;
§ Вплив рок-суб-культури
§ Неподоланий освітній провінціалізм
1990-ті
Україна
Іван Андрусяк
Юрій Бедрик
Сергій Жадан
Тарас Прохасько
Галина Демська
Галина Петросаняк та ін.
28.
“ПРОПАЛА ГРАМОТА”
(було заявлено як авангардний проект)
Кінець 1980-х– початок 1990-х
Київ
Літературне угруповання трьох київських поетів:
Юрія Позаяка,
Віктора Недоступа та
Семена Либоня.
29.
“МУЗЕЙНИЙ ПРОВУЛОК,8”
(літературний “неокласичний гурт”)

Властивою для гурту була відсутність будь-якої характерності, себто звана і легко впізнавана невиразність, за котрою відразу вгадується перо журналіста, що переплутав “гобі” з літературним покликанням. Таким чином, самовизначення гурту (неокласичний) залишається сприймати, хіба що як недотепний жарт.
1990
Київ
Виник з ініціативи Віталія Бориспольця, Олександра Бригинця та Володимира Жовнорука.
30.
ГЕРАКЛІТ
(Голінні ентузіасти раку літературного; об’єднання поетів-паліндромістів).

Геракліт є відкритим для буквально всіх оказіональних паліндромістів
29 вересня 1991 р.
Київ
Засновники:
Назар Гончар,
Іван Лучук,
Микола Мірошніченко,
Анатолій Мойсієнко.
31.
“ЧЕРВОНА ФІРА”

Літературною концепцією “Червоної Фіри” згідно з її заявами є неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу “Бу-Ба-Бу”.
1991
Хар
ків
Літкорпорація харківських поетів:
С. Жадана,
Р. Мельникова та
І. Пилипчука.
32.
“Нова дегенерація”
1991-1994
Івано-
Франківщина
Складалась з трьох літераторів (вихідців з Івано-Франківської області) – Івана Андрусяка, Стефана Процюка та Івана Ципердюка.
33.
ТВОРЧА АСОЦІАЦІЯ “500”

Об’єднання авторів та літературних діячів, поколіннєво приналежних до постмодерного дискурсу 1990-х.
1993
Київ
М. Розумний,
С. Руденко,
Р. Кухарук,
В. Квітка,
А. Кокотюха та ін.
34.
“ЗАХІДНИЙ ВІТЕР”
1994
Тернопіль
Літугруповання трьох тернопільських поетів:
В. Махно,
Б. Щавурський,
Г. Безкоровайний.
35.
Літературна майстерня “Пси святого Юра”

Неофіційне творче об’днання із семи українських письменників, що таким чином вирішили шукати не стільки естетичної, скільки професійно-цехової єдності.
1994
Київ
Ю. Покальчук,
Ю. Андрухович,
В. Герасим’юк,
В. Медвідь,
В. Неборак,
О. Ірванець,
Т. Федюк.
36.
ОРДЕН ЧИНУ ІДІОТІВ (ОЧІ)

Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Слова “ідіот” трактується товариством в первісному (грецькому) значенні цього слова: власник себе
Декларація
31 липня 1995 р.
Львів
Назар Гончар,
Роман Козинський,
Володимир Костирко,
Андрій Крамаренко,
Іван Лучук,
Ігор Драк.
37.
“БАСКИ: листи дуба Герніки”
1995
Львів
Представляє творчість поетів Богдана Скаврона та Андрія Карпинського, ініціали яких утворюють абревіатуру їхнього літугруповання
38.
ПОЗАДЕСЯТНИКИ

(Достатньо віртуальне поколіннєве літературне згромадження).
Термін “позадесятники” було впроваджено Б. Смоляком і Б. Чепурком, коли під такою назвою пройшли п’ять поетичних вечорів львівських поетів.
1997
Львів
О. Гордон,
І. Бондар-Терещенко,
П. Вольвач,
С. Процюк,
В. Слапчук,
І. Павлюк.
39.
“ДРУЗІ ЕЛІОТА”

(Літературне угруповання з числа студентів Ніжинського педагогічного інституту ім. М. Гоголя).
Творчість членів угруповання є вираженням інтернаціональності як звернення людського сущого до Бога здійснити “релігацію” (зв’язок людини з божественним) як основу антипозитивіського ірраціонального утрвердження зв’язку особи зі світом.
1997
Ніжин (Чернігів-щина)
А. Дністровий,
А. Іванов,
С. Коваленко
40.
АУП (Асоціація українських письменників)

Має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України. Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням ХХ ст.
Утворе
на 6-8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасник
ів)
Київ
Президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, пізніше – Тараса Федюка. Серед членів асоціації:
В. Моренець,
Ю. Андрухович,
І. Римарук,
С. Жадан,
О. Кривенко та ін (понад 100 учасників).
41.
НСПУ
(Національна спілка письменників України)
1998
Україна
Офіційна літературна організація, фінансована та підтримувана державою.
42.
ХаДЛА
(Харківсько-Донецький літературний альянс)

Виник завдяки консолідуючим тенденціям навколо роботи  над часописом “Кальміюс” та розширенню претензій літературного побутування донецького літгромадження OST.
1998-1999
Схід України
І. Бондар-Терещенко,
С. Жадан,
О. Соловей,
А. Біла,
О. Кажан та ін.
43.
ЧУММА
(Чільна українська молодіжна мистецька агенція)


Творча формація, що має на меті вирішення конкретних проблем молодіжного мистецького життя.



 АНКЕТА ЛІТЕРАТУРНОГО ГЕРОЯ


 1.Знайомство з героєм (хто? звідки? якого роду? чим займається?).
2. Персонаж епізодичний, другорядний чи головний.
3. Чи є прототип?
4. Портрет героя ( відповідність його внутрішньому світу).
5. Характер персонажа (у розвитку чи епізодично).
6. Соціальне значення героя.
7. Проблеми, які порушує автор через цей образ, їх актуальність.
8. Психологія характеру ( духовне багатство, моральна краса чи потворність).
9. Місце і роль персонажа в сюжеті. Як пов'язаний з іншими героями ( кармічним (життєвим), емоційним, духовним зв'язком)?
10. Мова як засіб самовираження героя.
11. Ставлення до нього автора й інших дійових осіб.
12. Моє сприйняття героя, над чим змусив замислитись. 

Таблиці «Художні засоби» в літературі


Таблиці «Художні засоби» в літературі


Таблиця №1
НазваВизначенняПриклад
ЕпітетХудожнє означенняПрощавайте, сині гори, білії сніги.
АлегоріяЗображення відокремленого поняття через конкретні предмети та образи.Грім розсердився..
ПорівнянняЗіставлення двох предметів або явищ із метою пояснити один з них за допомогою іншого.«Москва, як ріка, загасає …»
ІроніяПриховане глузуванняЦе правду ви кажете, пане! Усі босоногі й голодні — П’яниці, ледащо, злодії І люди ні на що не годні..
МетоніміяЗближення, зіставлення понять за суміжністю позначуваних понять, коли предмет чи явище позначають за допомогою інших слів і понять.золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота)
ГіперболаХудожнє перебільшення, яке використовується, щоб підсилити враженняшвидкий як блискавка, блискавичний
МетафораПриховане порівняння, побудоване на подібності або контрасті явищ, у якому слова “як”, “начебто”, “немов” відсутні, але припускаються.вечір-мулат підійшов до порога.
Риторичні питання, окликиПосилюють увагу читача, не вимагаючи від нього відповіді«Хто тільки не проклинав станційних наглядачів, хто з ними не лаявся!» (О. Пушкін)
АнафориЄдинопочатокХоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
Як тяжко рветься на цій землі
Древнє чоловіче коло,
Як тяжко зчеплені чоловічі руки,
Як тяжко почати і зупинити…
ЕпіфориЄдність кінцівок— У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
ГрадаціяСвоєрідне угруповання визначень або за нарос­танням, або за ослабленням експресивно-емоцій­ної сили“Зросте любов моя, всякчас нова,  Люблю ніжніше, мовчки, до нестями”;
АнтитезаПротиставлення Так, тут це все було: і жага до вбивства і жага до любові. (Chr. Wolf, «Kasandra»)
ІнвективаРізке обвинуваченняЯ.Савченко “Репліка” (реп-батл)
ПанегірикРізке звеличенняпохвальна промова на урочистих усенародних зборах
ІнверсіяПорушення узвичаєного порядку слів, перестанов­ка частин фрази.Життя ще довге перед мною, Я молодий, я ще й не жив… Чого ж горючою сльозою свою я пісню окропив?
АлітераціяПовторення приголосних звуківТінь там тоне, тінь там десь…
АсонансПовторення голосних звуківІ день іде, і ніч іде.



Таблиця №2

Назва
Характеристика
Приклади
ЕпітетХудожнє означення, за допомогою якого автор підкреслює певну властивість чи рису зображуваного об’єкта.Іменник: «трепет щастя», «вечора синь», «просинь мети»;

Прикметник, дієприкметник: «щастя золотого», «стежки, скриті, інтимні», «грім залізний», «синь прозора», «гори найсвятії», «невсипущий мозок», «прив’ялі діброви», «втомлена пісня», «береза плакуча», «світе вольний, несповитий»;
Прислівник: «пес доброзичливо скривився», «води ритмічно, невпинно понесли його в своїх гарячих обіймах».
ПорівнянняВ основі — підметна або смислова подібність, схожість явищ, виділення певної риси предмета через зіставлення з іншим.Сполучники: «круглі хмари, білі, як сніг, жваві, ворушливі, мов живе срібло», «мов зачарований, стоїть Бахчисарай»;

Ор.В.: «горами хвилі підійма»;
Стверджувальна форма: «…дівчинонька така гарна, як зіронька»;
Заперечення: «ой то не зоря — то дівчина моя»;
Поширені: «По обидва боки високі, але не круті гребні гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися разом, а далі збіглися докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною».
МетафораВживання слів і словосполучень в непрямому значенні на основі подібності, аналогії, що міститься в їх семантиці, скрите порівняння, може бути розгорнуте в порівняння.«Хтось заплутав зажурені віти в павутиння нитки золоті», «скрізь і завжди він з вояцтвом…», «сплять — вкриваються вітрами», «облетіли надії».
МетоніміяВказівка на окреме явище, за яким передбачаються інші, заміна назви одного предмета назвою іншого на основі тісного зв’язку між ними.«Радіє Київ рідний мій» (Київ – замість кияни);

«І Коллара читаєте з усієї сили, і Шафарика, і Ганка» (Коллара, Шафарика, Ганка – замість назви твору — ім’я автора).
АлегоріяПеренесення значень одного кола явищ на інше, напр.. відтворення людських характерів та взаємин в образах тварин, предметів, явищ природи, іносказання.«Вовк та ягня» (поміщики та селяни, або сильний, жорстокий та слабкий, незахищений).
СимволЗаміна абстрактного або узагальнюючого поняття конкретним образом.Голуб – символ миру, свічка і символ краси(«Є дівчина, якби сюди ввійшла — померкли б всі свічки та всі красуні») і символ життя(«І ось в крові, в багні весільна сукня. І згасла свічка, як твоє життя»), і символ небезпеки («Завчасно ви глузуєте, панове, Дивіться як би свічка ця пожежі нам, бува, не наробила»).
ОксиморонСполучення слів, що виражають протилежні або суперечливі поняття, і як результат, виникає нове смислове значення (дотепно-безглузде, алогізм).«Многоголоса тиша», «дзвінка тиша», «вас я боюся, ви трупи живії, мрій наших спільних, любові, надій, вас я боюся — ви, зрадники-друзі…».
ІроніяПрихована насмішка.«На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», «у всякого своя доля і свій шлях широкий».
ГіперболаПеребільшення.«Сліз поневолених людей не ріки — море розлилось, вогненне море», «Тобі я кину всі квітки до ніг…»
ЛітотаНадмірне неприховане применшення.«О принесіть, як не надію, то крихту радної землі…», «курці по коліно», «це такий чоловік, що в ложці води втопить».
Риторичні фігуриОсобливі синтаксичні конструкції з виразною авторською інтонацією, з яскравим емоційним забарвленням, посилюють увагу читача, не вимагаючи від нього відповіді.Запитання: «За що кара? За що мені муки? Кому я що заподіяв?»;

Оклик: «Село! Село! Веселі хати!»;
Звертання: «І вам слава, сині гори, кригою окуті! І вам, лицарі великі, Богом не забуті!».
Рефрени (повтори)Неодноразове повторення тих самих слів і висловів для підкреслення важливості.Тавтологія – повторення одного й того ж чи близького за змістом або звучанням слова:«рано-вранці новобранці», «ворон-птах», «сад-виноград».

Анафора – повторення слова чи словосполучення на початку речення або віршованого рядка, єдино початок: «Може, то тільки легенда… Може, то казка знадлива… Може, то відьма-гарячка… Може, і в сніжних пустелях…»
Епіфора – повторення слова чи словосполучення в кінці рядка або речення:«Свята брама одчинилась. Козака впустили, і знов брама зачинилась, навік зачинилась».
ІнверсіяЗворот поетичної мови з незвичайним порядком слів.«Лягло кістьми людей муштрованих чимало», «аби хто-небудь, мислію возросший до мене часом слух свій прихилив», «відношень дивних я знавець тонкий».
АнтитезаПротиставлення протилежних понять, явищ, предметів, людських характерів тощо.«Люди мучились, як в пеклі, пан втішався, мов в раю».
ПаралелізмПаралельне зображення чимось подібних предметів.«Ой річеско, голубонько! Як хвилечки твої — пробігли дні щасливії і радості мої! До тебе, моя річечко, ще вернеться весна; а молодість… не вернеться — не вернеться вона!..»
АлітераціяПовторення приголосних звуків.«Плили хмаринки, немов перлини… Набігли тіні — і… ждуть долини. Пробігли тіні — сумні хвилини.» (Н та Л)
АсонансПовторення голосних звуків.«Усе міняється, оновлюється, рветься, рветься, у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є…» (Е, О, У)


учням 10-11 класу
Орієнтовна схема аналізу епічного та драматичного творів 

1. Короткі відомості про автора (насамперед ті, що допоможуть краще зрозуміти специ­фіку даного твору).
2. Історія написання та видання твору (якщо є потреба).
3. Життєва основа (реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).
4. Жанр (роман, оповідання, трагедія, комедія, власне драма тощо).
5. Конфлікт. Тема, ідея, проблематика твору.
6. Композиція твору, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.
7. Значення позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).
8. Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору. Прийоми творення характерів. Художні деталі. 
9. Мовностильова своєрідність твору (на рівні лексики, тропів, синтаксичних фігур, фо­ніки, ритміки). З якою художньою метою використовуються усі ці засоби?
10. Підсумок (художня цінність твору, його місце в доробку автора та в літературі, сприйняття цього твору критиками й сучасниками письменника та його пізніше про­читання).

Схема аналізу ліричного твору
1. Короткі відомості про автора (насамперед ті, що допомагають краще зрозуміти специ­фіку даного твору).
2. Історія написання твору (за потреби).
3. Жанр твору (громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна, філософська лірика тощо).
4. Провідний мотив вірша, його зв'язок з іншими поезіями у збірці й у всій творчості митця.
5. Композиція твору.
6. Ключові образи твору.
7. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору (лексика, тропи, фігури, фоніка), як саме?
8. Віршування (види рим, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), його роль у розкритті провідного мотиву твору.
9. Підсумок (почуття і роздуми, викликані твором).


План-зразок характеристики художнього образу-персонажа.

Вступ. Місце персонажа в системі образів твору.
Головна частина. Характеристика персонажа як певного соціального типу.
  1. Соціальне й матеріальне становище.
  2. Зовнішній вигляд.
  3. Своєрідність світосприймання й світогляду, коло розумових інтересів, схильностей і звичок:
    1. характер діяльності й основних життєвих устремлінь;
    2. вплив на навколишнім (основна сфера, види й типи впливу).
  4. Область почуттів:
    1. тип ставлення до оточуючого;
    2. особливості внутрішніх переживань.
  5. Авторське ставлення до персонажа.
  6. Які риси особистості героя виявляються в творі:
    1. за допомогою портрета;
    2. в авторській характеристиці;
    3. через характеристику інших дійових осіб;
    4. за допомогою передісторії або біографії;
    5. через ланцюг учинків;
    6. у мовній характеристиці;
    7. через "сусідство" з іншими персонажами;
    8. через навколишнє оточення.
Висновок. Яка суспільна проблема привела автора до створення даного образу.


Письменники Запорізького краю


Ольга Джигурда (1901-1986)
Заслужений лікар України, український-радянська письменниця. «Почесний громадянин міста Запоріжжя», нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом Трудового Червоного Прапора і шістьма медалями.
Дата
Події
7 грудня 1901 р.
Народилася в невеличкому містечку Печеніги, що на Слобожанщині, в сім'ї земського лікаря.Згодом, вона перебралася зі своєю родиною до повітового містечка Вовчанськ.
1919 р.
закінчила на відмінно Вовчанську жіночу гімназію.
Вирішила піти по стопам батька - подавшись до Харкова, вона поступила у Харківський медичний інститут, в якому теж навчалася на відмінно.
1925 р.
Закінчила Харківський медичний інститут, набула фаху – педіатра.
Повернулася до рідного містечка Вовчанськ, ставши шкільним лікарем у дитячій консультації.Невдовзі, перебирається до Бєлгорода, де пропрацювала кілька років.
20-ті роки
Ольга Джигурда відправилася до Криму, аби стати пліч-о-пліч з академіком П. Медовиковим, в боротьбі з найдошкульнішою й небезпечною недугою тих часів - туберкульозом. До 1934 року учениця Медовикова підняла на ноги й вилікувала багато діток, будучи начальником відділення туберкульозного відділення санаторію міста Євпаторія.
1934 р.
Ольга Петрівна стала дільничим лікарем-фтизіатром протитуберкульозного диспансеру в Запоріжжі.
1941 - 1949 р.
Військовий лікар на Чорноморському флоті  ім. М.Пирогова.
1948 р.
Звільнившись в запас, повернулась до Запоріжжя на попереднє місце роботи.
її з Севастополя стало водночассі з публікацією її першого літературного твору - художньо-документальної повісті «Теплоход "Кахетия"».
1949 р.
Ольга Петрівна була прийнята в члени Спілки письменників СРСР.
Джигурда Ольга Петрівна за свою невтомну працю  нагороджена:
* Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня
* Орденом Трудового Червоного Прапора і шістьма медалями.
* 1967 р. — присвоєно звання «Заслужений лікар УРСР».
* Звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя» присвоєно рішенням міської ради від 04.09.1970 № 393.
10 грудня 1986 р.
Померла (до кінця літ, надаючи медичну допомогу запоріжанам) і похована у Запоріжжі.

У 2011 році 7 грудня виповнилося б 110 ​​років нашій легендарній землячці Ользі Петрівні Джигурді.
Народилася Ольга Джигурда в Харківській області , в селі Печеніги в 1901 році , в родині земського лікаря . Швидше за все, від свого батька вона і перейняла пристрасть до медицини , і присвятила їй все своє життя. А от у літературу Ольгу Петрівну навів випадок, причому не без участі впливових на той час особистостей в радянському літературному світі .
Під час Великої Вітчизняної війни Ольгу Джигурду доля закинула в госпіталь Чорноморського флоту. Головний лікар цього госпіталю дізнався, що в 1941-му році вона лікувала в штольнях Інкермана і на кораблі «Абхазія» і запропонував Ользі Петрівні написати про це в раппорті. Писати раппорт доводилося під час нічних чергувань. У воєнний час з чорнилом були великі проблеми , і дуже часто доводилося писати олівцями і зеленкою. Але після того, коли раппорт потрапив на стіл до начальника госпіталю, той був вражений красою написання і відзначив, що це не раппорт, а художня книга. Незабаром, начмед зв'язався зі знаменитим у той час письменником Петром Павленко, який довго відмовлявся, не бажаючи читати рукописи. І все ж, без особливого ентузіазму взяв прочитати мемуари. Після вивчення їх, він здивувався таланту медичної працівниці. Найближчим часом Петро Андрійович викликає Ольгу Петрівну до себе. І заявив їй , що з даного рапорту може вийти чудова книга .
У 1948 році перший том записок військового лікаря з'явився на світ. Він носив назву «Теплоход «Кахетия », прообраз даного теплохода – корабель «Абхазія», на якому в 1941 році Ольга Джигурда з Севастополя вивозила поранених. До найкращих сторінок її творчості, безумовно, належать розповідь про загибель дітей на заводі у Туапсе в повісті «Теплоход «Кахетия», випадок із командиром роти Феоктистовим в повісті «Тыловые будни» і в цій же повісті розповідь про дитину Любу, знайдену на пустирищі під час бою, від якої починає боліти серце. Своїми творами вона дає відповідь і на слова одного з керівників сучасної російської держави, мовляв, у війні перемогла одна нація. «Ні, - пише Ольга Петрівна, - воювали усі нації Радянського Союзу, і кожний вніс у спільну Перемогу все, що мав із собою, а мав він єдине, – неповторне своє життя. І треба це ніколи не забувати!» Ольга Петрівна якраз про це і розповідає у своїх творах. Перші її публікації, видрукувані у журналах «Советский Крым» та «Знамя», і вони привернули до літератора-початківця увагу відомих на той час письменників: Петра Павленка, Вадима Кожевникова, Петра Вершигори, Олександра Твардовського та Олександра Фадеєва. І, як наслідок, в 1949 році Ольга Петрівна була прийнята в члени Спілки письменників СРСР.
Після того, як «Абхазія» затонула, Ольга стала працювати в Інкермані лікарем в одному з підземних госпіталів. Ольга Джигурда з легендарного Севастополя евакуювалася однією з останніх. Потім вона працювала в різних госпіталях Кавказу і повернулася до Севастополя тільки після його звільнення. Після війни Ольга Петрівна про це всім розповіла в своїх книгах. Її книгинаписані російською мовою: «Последний госпиталь», «Тыловые будни», «Теплоход «Кахетия» - також виходили за кордоном і в нашій країні перевидавалися неодноразово .
До Запоріжжя Ольга Петрівна приїхала в 1943 році, потім ще через 5 років і залишилася тут назавжди. Літературознавці вважають Ольгу Джигурду в нашому місті перший творцем документальної прози. Як вважає Віталій Шевченко, член Конгресу літераторів, що саме з неї почалося післявоєнне літературне Запоріжжя . Критики і літературознавці, розповідаючи про письменницю, забувають, що вона створювала свої твори в часи літературних заборон і необхідності в своїх працях висвітлювати для читачів такі теми і моменти, які навіть не збирався письменник. Цим і унікальні всі твори Ольги Джигурди. У них немає нічого про направляючої і керівної ролі відомої правлячої на той час організації. Вона у своїх документальних повістях розповідає про те, що з нею відбувалося в госпіталях, на флоті, як вона зі своїми колегами на Кавказі і в Севастополі у важких умовах боролася за життя поранених у 1941-1944 роках. Про це все Ольга Петрівна пише детально , спокійно і з великою любов'ю до людей, з якими зіштовхнуло її життя .
Ольга Джигурда, коли її намагалися змушувати прикрашати дійсність, завжди говорила, що те, що не бачила - описувати не стане. Ольга Петрівна не була членом комуністичної партії і тому не отримала звання Героя Соціалістичної праці. Зате регалії та звання вона отримала гідні: кавалер орденів Вітчизняної війни, Трудового Червоного прапора і шести медалей; Заслужений лікар УРСР, член Спілки письменників СРСР, почесний громадянин Запоріжжя.
Коли Ользі Петрівні виповнилося 70 років, їй поставили страшний діагноз - рак грудей , який вимагав термінову операцію . Після цієї операції вона ще 10 років пропрацювала в тубдиспансері Ленінського району міста лікарем-фтизіатром і на пенсію пішла в 80 років.
У 1986 році, перебуваючи в лікарні, Ольга Петрівна відзначила свій останній день народження. Крім родичів її прийшли привітати керівники області та міста. А через три дні Ольги Петрівни Джигурди нестало. Московське видавництво, через півтора року, 500- тисячним накладом гідно вшановує пам'ять про письменницю, випустивши всі три книги Ольги Петрівни в одному томі.



Василь Лісняк (1908-1963)
Дата
Події
 30 (17) січня 1908 р.
Народився в селі Вербовому Пологівського району Запорізької області у селянській родині.
Займався самоосвітою
1932 р.
Закінчив робітфак при Київському художньому інституті.
В журналі "Глобус" з'явився перший вірш «Ранок».
З 1933 р.
На газетній роботі.
30 серпня 1939 р.
Отрімав листа (відповіді) від П. Тичини.
З 1941 р.
На фронті. Був поранений у бою під Красноградом на Харківщині.
Після шпиталю служив писарем у військових частинах в Астрахані та Сталінграді. 
З 1943 року - топообчислювач в артилерійському полку.
З червня 1944р.
Працює в редакції дивізійної газети 1-го Українського фронту "За Родину". Поет брав участь у визволенні Кракова, Домбровського вугільного басейну, в розгромі ворожого угруповання під Бреслау.
Нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю "За перемогу над Німеччиною..."
1944 р.
Член Спілки письменників України.
1949 р.
Вихід першої книги В.Лісняка “Степові пісні” під редакцією П.Тичини
11 листопада 1963р.
Помер

В. Лісняк - відомий запорізький письменник і журналіст. Будучи багатогранно обдарованою особистістю, захоплювався образотворчим мистецтвом, музикою. Народився, жив і працював на Запоріжжі. Цей славетний край і був джерелом натхнення для автора.
     Народився Василь Андрійович Лісняк 30 (17) січня 1908 року в селі Вербовому Пологівського району Запорізької області у селянській родині. Виріс серед трудового люду. Працюючи в полі, навчився слухати дихання свіжозораної ріллі, думи достигаючого колосся, серенади степових цвіркунів, музику чистої блакиті... Займався самоосвітою, захоплювався малюванням. У 1932 році закінчив робітфак при Київському художньому інституті. Того ж року в журналі "Глобус" з'явився перший вірш В.Лісняка. Якось в одному з віршів поет висловив мрію:
                                                Хлібороби на святі врожаю
                                               Добрим словом згадають мене.
Образ натхненного хлібороба проходить через всю першу книжку, а точніше кажучи - через всю творчість В. Лісняка. Ліричний герой, як і поет, безмежно закоханий у степ і село. Не випадково книжки, що вийшли слідом за "Степовими піснями", мали назви "Люблю село", "Широкі простори", "Краса людська"...
Значно більше, ніж ця скупа інформація, про поета в часи лихоліття мовлять його вірші, а також фронтові листи. Останні, зокрема, надруковані в третьому числі альманаху "Хортиця" (1994 р.) під загальною назвою "Надія квітне маком степовим...", сприймаються як своєрідна поема в листах на тему "Поет на війні". Фронтова лірика і листи В. Лісняка - це немовби точна кардіограма любові й ненависті нашого воїна-визволителя, який за пасмами диму бачив схід хліборобського сонця, за гуркотом бою чув дзвін зерна, що сиплеться в ріллю, за лавами осоружних чужинців уявляв вільною не лише рідну Україну-неньку, але й Німеччину, якій він поверне Шіллера й Гете, а вже коли й думав помирати, то лише "орючи на ниві або ж ладнаючи граблі". Вірші, написані поетом на війні, а також його листи (вони схожі на схвильований коментар до віршів) не можуть не бентежити читача, їх важко аналізувати, бо це насамперед - згустки віри, надії, любові й туги. Особливо відчутна в поезії В. Лісняка трагічна нота: до великого, всенародного горя додавалося й особисте горе поета - він тривалий час не мав вістей од сім'ї, був певен, що вона загинула (до речі, й сім'я вважала його загиблим).
"Ліснякова фронтова лірика - одна з прекрасних сторінок української поезії", писав якось М.. Лиходід. Він вважав, що за своєю громадянською потужністю і поетичною цільністю такі вірші В. Лісняка, як "Клятва" і "Україна", стоять поруч із "Словом про рідну матір" М.Рильського, "Похороном друга" П.Тичини і "Прометеєм" А.Малишка. Як і в кожного воїна, була в поета В.Лісняка жагуча мрія - дожити до Перемога, побачити рідний край вільним, обійняти кохану.
А ось сільська картинка, написана легким пензлем, світлою аквареллю:
Зворушує серце хороша картина:
По тихім подвір'ї дрібцює дитина.
Нового будинку закінчено мазку,
Всі вікна у сонці...
А біля дверей
У вкопану в землю есесівську каску
Налито води для курей!
На природу - на рідні луки і місячні вечори, на вишневий квіт і соловейкове тьохкання - проектуються й інтимні почування поета, а відтак - і ліричного героя. Він не уявляє свого щастя (особистого!) поза природою, поза красою коханої землі. А ще він прагне у всьому чистоти, бо завжди відчуває на собі погляд "непорочних очей Батьківщини".
Загалом, творчий доробок В.Лісняка порівняно невеликий - це п'ять поетичних збірок, з яких одна - "Зоряний світанок" - побачила світ уже після смерті поета (11 листопада 1963 р.). Крім поетичних збірок, перу В. Лісняка належать книжка сільських картин "Уміння жити", нарис "Дорідні зерна", виданий окремою брошурою, низка прозових етюдів та фрагменти повісті "Земля-матінка". 
Нині в Запоріжжі працює бібліотека імені В. Лісняка. У Пологах діє районне літоб'єднання його імені. Ім'я поета носить обласна літературна премія. Її лауреатами стали вже близько десяти письменників - М. Ласков, В. Ликов, М. Лиходід (посмертно), Г. Лютий, О. Огульчанський, В. Чубенко та ін.
"Борозна" - так назвали ми книжку вибраних поезій В.Лісняка, яку підготували разом із вдовою поета Марією Іванівною та дітьми - Валентином і Ольгою. Так само - "Борозда" - було названо книжку поета, що побачила світ у Москві: над творами поета з великою любов'ю потрудився відомий перекладач Валентин Корчагін.
"Борозна - пряма стежка до щастя", - сказав колись В. Лісняк. Він закликав прокладати борозни, приорювати все, що віджило свій вік:
І тоді й через тисячу літ
На своєму широкому полі
Запримітять нащадки твій слід.
Саме таким "орачем" - скромним і натхненним трудівником літературної ниви - був В. Лісняк. Борозна, прокладена ним на ниві української поезії та засіяна зерном його душі, колоситься. І хай колоситься довіку!


Геньба Любов Григоріївна (1960)
28.02.1960р.
Народилася в с. Грушевому , в степах Гуляйпільщини.
Батько назвав - Любов. Тато - Григорій Юхимович- хлібороб душею і серцем, писав вірші, захоплювався творчістю Д. Павличка, М.Луківа, В.Сосюри.
Мати - Леся Миколаївна, була співучою. Любила гуморески П.Глазового, П.Ребра, О.Вишні. Знає і читає їх напам*ять. Працювала у колгоспі, на заводі - важко, не по-жіночому.
У три роки
читає вірші на фермі з імпровізованої сцени - терезів.
У 4 роки
мама розучує з нею вірші, вона поправляє рими.
У 5 років
мріє стати акторкою і вчителькою.
У 5 класі
пише перші оповідання про земляків, війну, любов.
1977 р.
закінчила СШ №1 у м. Гуляйполі. Невдача при вступі у ЗДПІ.
1981-83 р.
шукає себе в роботі, сім*ї, пише вірші.
1989 р.
працює в культурно- спортивному комплексі "Сучасник" керівником студії, художнім керівником, директором районного будинку культури.
1992 р.
збірка віршів "Грушове".
1993 р.
перша пісня з Сердюком "Весняний вальс".
1995 р.
збірка віршів "Іменем твоїм".
1996 р.
закінчила з відзнакою Мелітопольське училище культури, за фахом "Режисер масових заходів".
1997 р.
прийнята у Національну спілку письменників України.
1999 р.
зб. віршів "Паралель".
2003 р.
диск з самодіяльним композитором Тетяною Бекіровою "Трояндовий гріх".
Численні  нагороди  говорять самі за себе.
- 1998 рік  - Дипломант Всеукраїнського конкурсу читців ім. Т.Г. Шевченка у м. Києві ;
- 2002, 2003, 2004 рік  - Лауреат районного конкурсу « Людина року»;
- 2003 рік  - нагороджена регіональною медаллю « За заслуги перед Гуляйпільським районом»;
- 2005 рік - Дипломант Всеукраїнського фестивалю ім. Нестора Махна;
- 2006 рік – ім’я  Л. Геньби внесене до  енциклопедії сучасної  України;  том №5;
- 2007 рік – Лауреат  VI  обласного конкурсу « Господиня  свого краю»;
- 2007 рік - Лауреат обласної премії за досягнення у розвитку культури Запорізького краю;
- 2008 рік - нагороджена Почесною грамотою обласної ради за значний особистий внесок  у  розвиток культури;
- 2009 рік – внесена  до енциклопедії  «Відомі люди України»;
- 2009 рік - нагороджена  Почесною грамотою Міністерства культури і туризму України, Почесною грамотою Міністерства культури і туризму  та Центрального комітету профспілки  працівників культури України за;
- 2009 рік - нагороджена Почесною грамотою Міністерства культури і туризму України за розвиток туристичної діяльності.
- 2010 рік – нагороджена Почесними грамотами Запорізької обласної державної адміністрації та Запорізької обласної ради за  великий внесок у розвиток культури та духовності запорізького краю;

Геньба Любов Григоріївна - член Національної спілки письменників України.
Народилася у 1960 році в с. Грушевому Гуляйпільського району Запорізької області, у сім' ї  хліборобів.
Видала три поетичні збірки: "Грушеве", (1992р.);  "Іменем твоїм" (1995р.); "Паралель"(1998р.).
За фахом - режисер. Являється дипломантом Всеукраїнського конкурсу читців ім. Т.Г.Шевченка.  Автор багатьох пісень. З піснею "Оксаночка" стала Лауреатом Всеукраїнського конкурсу серед комерційних радіокомпаній.
Батько-Григорій Юхимович. Мати-Леся Миколаївна. На обласному горизонті Любу помітили іще в 1977 році. Гарно відгукнулися про неї Микола Лиходід, Анатолій Рекубрацький, Генадій Літневський. Її вірші все частіше стали потрапляти на шпальти обласних газет. А що Люба гарно читає, має не тільки спеціальну освіту, а і вроджений акторський талант, то її з радістю запрошують на радіо, телебачення. Добірки віршів Любов Геньби потрапляють до колективних збірників «Кроки», «Вітрила», «Великий Луг», альманаху «Хортиця».
У 1992 році виходить перша збірка поетеси «Грушеве».
В цей час Люба вступає до Мелітопольського культосвітнього закладу, багато читає, вчить напам'ять, декламує, бере участь у конкурсах декламаторів, поетичних турнірах. Іде напружена внутрішня робота.
У другій книжці «Іменем твоїм», яка вийшла в 1995 році, Люба вже приходить до філософського осмислення світу:
Під гримом затужавіло обличчя,
Зідерти б маску, як стару кору.
А, втім, цей день, мов дотик символічний,
Його з собою в завтра не беру.
І в одночас її душа не втратила ромашкових очей:
Хтось не розумний вигадав любов,
Дзвінку, як дощ, як пташка полохливу.
А зінкола підступну і зрадливу,
Із різнобарвним голосом дібров.
До слова  Люба ставиться зі святістю, "шукає порятунку в кожнім слові". Додае свою іскринку до порятунку рідної мови.
В 1997 році відразу після виходу другої книжки і стрімкого злету її пісень Любов Геньбу прийнято до лав НСПУ.
Нині Любов Геньба живе у Гуляйполі, працює художнім керівником районного Будинку культури. Тримае в цей не легкий час маленький поетичний форпост.
Сміливо, але вона сонячна, як і її поезії. Розмаїття мотивів, образна всеохоплюючість, глибина польоту душі, прямота вислову всотали народну мудрість, що райдужно проросла у слові. Поезії Л. Геньби гоять душу, вселяють надію, змушують розправляти крила, цвісти і горіти, заставляють бути красивими, ведуть до Раю.
Учениця Любові Геньби – член Національної спілки письменників України, гіляйпільчанка Вікторія Забава сказала:
- Любов Геньба та її творчість – це явище, феномен в сучасній українській літературі. І хоча на карті світу немає села Грушевого, але воно все ж таки є в її віршах: «там, де грушами пахнуть сади», де все ще й досі «ходить літо», і «соняхи в грузинських картузах». Це вже не острівець. Це – справжній величезний архіпелаг пісні, а тепер уже й нашої культури. Вона вся звідти. Вона одна з-поміж нас. Вона – степовичка. Вона – українка. Бо саме з цих невичерпних глибин грушевських джерел черпає вона вікову славу й мудрість народну, красу і натхнення. Бо саме з таких маленьких Грушевих починається Україна й народжуються справжні великі люди.
«Не знаю, чи пройду усі дороги,  але свою, зізнаюся, - пройду!», - говорить сама поетеса і сміливо йде нелегкою стежкою такого  насиченого подіями, переживаннями,  падіннями і злетами свого життя.



Василь Іванович Діденко (1937-1990)
Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року в місті Гуляйполі в родині сільського механізатора. Коли йому виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с.Гаврилівку Іванківського району. З липня 1950 року по березень 1958 року його біографія була пов`язана з Вінниччиною. Після закінчення Ширмівської середньої школи вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка і закінчив його в 1959 році. Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. В травні 1963 року став членом Спілки письменників України.  Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної "На долині туман".
В своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину – трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок.
13 квітня 1990 року В.Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт „Поховайте мене в Гуляйполі”. 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім.`я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.

18 березня 1956 року видатний український письменник Михайло Стельмах писав у передньому слові до добірки віршів Василя Діденка, вміщених у газеті «Київська правда»:
«Василь Діденко – студент другого курсу філологічного факультету Київського університету. Йому тільки дев’ятнадцять років. Це – початок юності і початок творчості молодого поета. Що ж, насамперед, приваблює в його поезіях? Любов до людей нашої радянської землі, любов до рідної природи, передана схвильованим словом, своїм образом. З глибоким почуттям ліризму змальовує молодий поет простих трудівників колгоспного села, своєрідно, мальовничо зображує пейзажі.
Ось, наприклад, в одному з його віршів бачимо такий безпосередній малюнок:
Весняний грім колишнє небо,
Дощем співає далина
Як поет формувався в університетській літературній студії імені В.Чумака.
В 1957 року, коли Василь закінчував 3-й курс університету, вийшла у світ перша збірка його віршів «Зацвітай, калино» (видавництво «Радянський письменник»). У книжці переважала пейзажна лірика, вірші про чисте, ніжне і по хлоп’ячому наївне кохання. Газета «Молодь України» писала: «…Добра українська мова, задушевність, сосюринська плавність викладу засвідчили, що в українську літературу приходить інтенсивний самобутній поет».
У 1961 році вийшла друком друга поетична книжка Василя Діденка «Під зорями ясними». В ній розширилося коло тем його поезій, урізноманітнилася форма віршів.
Перу Василя Діденка належать дві книжки поезій: «Зацвітай, калино» та «Під зорями ясними», а також чимало окремих віршів, опублікованих в обласній та республіканській пресі. Поезія Василя Діденка міцно стоїть на ґрунті безсмертної української народної творчості. У народу вчиться молодий поет ніжності слова, задушевності, мелодійності. Людям праці прагне він віддати своє натхнення.
В 1965 році з друку виходить третя збірка поезій В.Діденка «Заповітна земля» і четверта для дітей – «Степовичка».
«…Василь надзвичайно добре знав героїчно-трагічну історію своєї України, бо постійно цікавився нею, відкривав для себе нові й нові сторінки, - пригадує Василь Федина. – Він часто просто вражав своїми знаннями. Найбільше поезій історико-патріотичної тематики вміщено в третій збірочці Діденка «Заповітна земля»(1965р.). та це й зрозуміло – майже всі її вірші написані тоді, коли Василь жив і працював на запорізькій землі.
Запорізьке сонце – то любов моя,
Омива тут волю вітру течія…
Василь Діденко - поет-лірик. Його поезія започатковувалася від народнопісенної основи, і перлин класичної фольклорної спадщини, якими часто користувався автор, що раз по раз засвічуються новими блискітками, творчо переосмислені поетом. Про все це переконливо говорять уже самі назви попередніх збірок "Зацвітай, калино", "Під зорями ясними", "Заповітна земля", "Степовичка" і нова збірка "Дивосвіти любові" (видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"), яка нещодавно з'явилася на полицях книжкових магазинів. У ній автор, в основному, залишився вірним своїй творчій манері. Та це не значить, що й поезія його залишилася незмінною. Творче обличчя поета доповнилося новими тематичними та технічно-художніми штрихами.
Географія творчості поета широка: від віршів віє і прохолодою Десни і Бугу, вчувається сопілчана пісня полонин Закарпаття, та, в основному, поет залишається вірним своїй любові до Запорізького краю, запорізької землі. І може, саме тому, коли автор торкається поетичними вустами рідної землі, мова його стає щиросердною, виразною і, я б сказав, "джерельно-прозорою".
В наступні роки з-під пера поета-лірика виходять збірки - "Дзвонять конвалії" (1972), "Берізка" (1975), "Мережки сонця" (1976), "Вродливий16 день" (1979), "Червоний вітер" (1982), "Дзвінка фонетика" (1984), "Дивокрай"(1987), ряд пісень.
Крім власних поезій Василь Діденко займався перекладами. 18 грудня 1961 року "Літературна газета" вмістила "Римовану хроніку" Пабло Неруди, яку переклали Василь Діденко та Лев Олевський. До 1984 року В. Діденко мав контакти з журналом "Всесвіт", до кінця своїх днів із журналами "Київ", "Ранок", "Малятко", "Барвінок", видавництвами "Радянський письменник", "Молодь", "Веселка".18
12 березня 1999 року рідний брат Василя Віктор заявив, що поет знав шість мов (серед них - німецьку, англійську, французьку, білоруську).
Для увічнення пам'яті відомого українського поета сесія Гуляйпільської районної ради в 1997 році присвоїла ім'я Василя Діденка центральній районній бібліотеці.
З 10 вересня 1998 року ім'я Василя Діденка носить Ширмівська середня школа Погребищанського району Вінницької області.
У м. Києві на Подолі, коло парку, є провулок імені Василя Діденка, а на маршруті трамваю № 14 є зупинка поета Віденка.
Поетичний світ Василя Діденка набагато ширший і яскравіший, ніж його власне життя людини і громадянина, загнаного в глухий кут сірою буденністю і побутовою не влаштованістю, що призвели до передчасного трагічного кінця.
Лірика поета дохідлива, зрозуміла, легко запамьятовуеться. Його поезії, я справедливо зауважив Петро Засенко, неначе зіткана з мелодій. Отож, закономірно, що окремі вірші талановитого поета покладені на музику і стали знаними піснями в Україні. Либонь, найбільшу славу Діденкові принесла пісня «На долині туман» - справжній шедевр укр. пісенної творчості..
Співуче було серце у В. Діденка: за порівняно коротке життя він видав 13 книг бентежно-хвилюючої лірики.
У житті Василя Діденко був схожий на свої твори. Він завжди зустрічався зі знайомими с посмішкою і радісно-голосним вітанням.Оту добру посмішку він проніс через усю свою поезію.




Григорій Лютий (1949 р. н.)
Дитинство поета протікало на фоні мальовничої украї­нської природи, олюднений образ якої постійно присутній у його поезії. За городами жебоніла річечка Гайчур, де май­бутній поет ловив рибу, пік раків з хлопцями, пас на її луках гусей. І дитячі незабутні враження уже зрілий митець покла­де на папір.
Його вірші вперше були опубліковані в гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму» у 1964 році.
Виростаючи в атмосфері шістдесятників, Г.Лютий перед­платив до себе в Гуляйполе всі літературні журнали, засну­вав своє літературне об'єднання «Калинова сопілка». Це про нього поетеса Любов Геньба скаже: «Я закінчила двадцять років університету Лютого...» І з того ж об'єднання вийшли Олександр Михайлюта, Любов Геньба, Іван Доценко, Ана­толій Горпинич.
У 1982 році Г.Лютого викликали до Києва на творчий звіт, після якого його вірші протягом 2-3 років опублікували практично всі журнали: «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Київ». А 1984 року побачила світ пер­ша книжка Г.Лютого «Крилатий корінь», за яку він став ла­уреатом обласної молодіжної премії ім. М.Андросова.
Г.Лютий постійно прагне знайти несподіваний, непе­ресічний образ, по-своєму осмислити його, створити свого роду ліричну новелу з глибинним підтекстом і подати на розгляд читачеві. А в образі ліричного героя часто можна пізна­ти власне автора з його переживаннями, болями, сумніва­ми, пристрастями і відчути його оголену душу і сумління:
Ти відкрий моє серце, відкрий.
Крапля крові не відає болю,
Не лякайсь мого крику, о доле,
Ти відкрий моє серце, відкрий. ...
Як блакить відкриває нам птиця.
Ти відкрий моє серце, відкрий.
ідкрий моє серце, відкрий.
Поезія Г.Лютого особливо чутлива до найгостріших про­блем сучасності, правди життя. її яскраві риси — при­страсність, емоційна наснаженість думки, глибинні роздуми про любов і ненависть, добро і зло, вічність і сьогодення. Григорій Лютий передусім — лірик, поет особистого пере­живання, поезії серця. Бентежно-щемлива ніжність, краса і романтична окриленість його слова наснажують читачів жит­тєствердною енергією, виховують естетичне почуття. Він уміє бачити красу і відчувати її в усіх проявах життя. Тематичні обрії поезії Г.Лютого надзвичайно широкі.
Отже, в основі поезії Г.Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. Гарні за духовною наснаженістю й емоційною силою, інтимні вірші Лютого сприймаються як молитовна сповідь не тільки ліричного героя, а й власне читача, бо йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності — кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драма­тизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері. Непогамований шал закоханого серця передається за допомогою довершених художніх знахідок, передусім метафор, персоні­фікацій, порівнянь, символічних образів.
Його вірші позначені великим милосердям, співчуттям, гуманізмом:
За тобою срібним колесом
Весняний дзвенить струмок.
І щебече рідним голосом Твій малесенький синок.
Особливо яскраво фольклорне начало присутнє у поемі «Ярмарок», яка, до речі, була написана дев'ятнадцятилітнім студентом. Поема «Ярмарок» населена фантасмагоричними об­разами з народних легенд і разом з тим сповнена безоглядної життєвої правди. Ярмарок у зображенні автора — «це невелич­ка модель світу». Тут і прекрасне, і потворне, і трагічне, і смішне», — вказував Г.Літневський. 
Образний світ Г.Лютого заснований на почутті, на пе­реживанні, на суб'єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепронизуючим у творах, різних як за те­матикою, так і за жанровою природою. Він прагне до різно­манітності у галузі віршобудови: від класичного стилю до білого вірша. Виявляє себе в жанрі балади, притчі, сюжетно­го вірша і того, що називають асоціативним, поеми.
Поет прагне наблизити людей до ідеалів добра, спра­ведливості, гуманізму, правди — цих вселюдських ідеалів, за якими для нього не губилися ідеї національної самосвідо­мості рідного народу, необхідності духовного відродження.
Г.Лютий гордиться отчим краєм, проте його захоплен­ня Батьківщиною змінюється драматичними інтонаціями, коли він говорить про минуле України.
«Григорій Лютий — поет навдивовиж відкритий. Бага­то розмірковуючи про те, що є творчість, він відважується на власному прикладі пояснити природу літературного та­ланту, таїну народження письменника: вірш-дерево вирос­тає в поезію-сад, і слово дарує плоди-яблука. Поезії дає життя робота, мисль, любов, а не декорація чи декларація! Ось кредо письменника, а за ним стоїть відповідальність!» — вка­зує О.Логвиненко.
Лірика Григорія Лютого проникнута життєдайною енер­гією і водночас живуча, пронизлива і щира. А ще — чисто українська. Мало новаторського знайдеш в ній, шукаючи по­верхового, показного. Що суттєво — поета мало цікавить: чи прочитали його книжку. Г.Лютий говорить: «Мені важливо, чи покликали мої вірші людину вдруге, втретє, чи є в них та енергія, що існує поза логікою і примітивним смислом. Адже, якщо навіть не згоджуватися із тим, що смисл завжди є ремінісценсією із добутих знань, то, навіть найоригінальніший, він все одно примітивний, бо може бути повторений, зано­во відтворений. А та тонка енергія, яку дехто називає вітром слів, дехто праною, не може бути вкраденою. Вона живе «в», «між» словами і людьми, як вища субстанція — любов, кот­ра, власне, і є основою мистецтва. І тільки вона може по-справжньому кликати і прирікати твори на вічність...»
Крім літературної творчості, Г. Лютий активно займається громадською діяльністю, дбає про відродження духовності украї­нського народу, української мови, культури, традицій, місце ук­раїнської літератури в літературному процесі сьогодення. Його участь в роботі різних редколегій, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій, виховання літе­ратурної молоді, а з 1992 року він очолював обласне літоб'єднан­ня ім. М. Гайдабури. Учасник VIII Всесоюзної наради молодих пись­менників. Був єдиним делегатом од Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році. З 1998 — голова Запорізької обласної організації НСПУ і з 2001 р. — редактор журналу «Хортиця», і це далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот, які сьогодні, в пору громадянсь­кої і творчої зрілості митця, вимагають дедалі більшої самовіддачі, забирають час у власне літературної праці, але й живлять її стори­цею з нових джерел.
Григорій Лютий — поет глибоко сучасний і відкри­вається перед читачем все новими яскравими гранями. Він у постійному творчому пошуку, він — у дорозі. А дорога — досвід, це те бурхливе життя, дивні подихи якого тільки справжній митець донесе до читача.

  
Петро Павлович Ребро (1932)
         Народився 19 травня 1932 р. в с. Білоцерківці на Запоріжжі в сім’ї колгоспника.
Закінчив Запорізький педінститут. Вчителював, працював у пресі. З 1967 р.  — відповідальний секретар Запорізької організації СПУ. Член КПРС. Друкується з 1946 р. Перша книжка віршів «Заспів» вийшла 1955 р. В поетичному доробку  — лірика, сатира, вірші для дітей. Виступає також як прозаїк-документаліст, драматург, перекладач. Центральне місце в поезії П. Ребра займає трудове життя індустріального Запоріжжя, осмислене в контексті життя всієї країни, звучать і сільські мотиви. Багато віршів присвячено ленінській темі, темі дружби народів.
Поетичні видання: «Вітер з Дніпра» (1957), «Родичі сонця» (1961), «Перо під ребро» (1963), «Людяність» (1965), «Запорізька веселка» (1967), «Вогнярі» (1971), «Порохівниця» (1972), «Криця» (1975), «Листи до земляків» (1976), «Побратимство» (1979), «Вибране» (1982) та ін.

Друкується з 1946 року. Перша збірка віршів «Заспів» вийшла в 1955 році. Нині в доробку письменника — сто книг для дорослих і дітей /загальний наклад — понад 5 млн прим./. Значна частина з них побачила світ у роки незалежності України. Це, зокрема, «Вибрані твори» в 5-ти томах, гумористична серія «Козацькі жарти» /12 книг/, веселий календар «Козацький сміховник», трилогія «Сміхотерапія» /«Помаранчевий сміх», «Майдан Усмішки», «Сміходерка»/, збірки «Острів Байди», «Моя Білоцерківка» /лірика/, «Ображений Гусак» /байки/, «Петрів батіг» /епіграми/, «Веселі дуелі» /пародії/, літературознавча серія «Українська Мекка», дослідження «Т.Шевченко і Запоріжжя» /у двох книгах/, книжки для дітей «Квіти мають імена», «Трінь і Трінька» та ін.
Поет. Автор збірок ліричних і сатиричних поезій «Заспів» (1955), «Вітер з Дніпра» (1957), «Проти шерсті» (1958), «Родичі сонця» (1961), «Проміння серця» (1962), «Перо під ребро» (1963), «Гірке причастя» (1964), «Людяність» (1965), «Запорізька веселка», «Заячі вуса» (1967), «Вогнярі» (1971), «Порохівниця» (1972), «Могорич» (1974), «Криця» (1975), «Листи до земляків» (1976), «Гаряча прокатка», «Побратимство» (1979); драматичної поеми «Заграва над Хортицею» (1980); книжок нарисів і віршів «У сусідів по планеті» (1960), документальних повістей «Грім над Запоріжжям», «Ніжна сталь» (1969); літературознавчого дослідження «Над синім Дніпром — Буревісник» (О. М. Горький на Запоріжжі, 1973); книжок для дітей «Сонечко», «Чому заєць косоокий» (1958), «Найсмачніші огірки» (1959), «Солов'ята» (1961), «Мій тато — сталевар», «Дірочка від бублика» (1962), «Козацькі жарти» (2010) та ін.
В перекладі на російську мову вийшли збірки поезій «Жди солдата» (1972), «Таблетки с перцем» (1966), «Воробьишки» (1962) та ін.
Працював також у жанрі поетичного перекладу.
Твори П. Ребра перекладені на багато мов народів СНД і світу. Вони ввійшли до антологій, календарів, шкільних підручників тощо.
Останні десять років — керівник (головний редактор) науково-редакційного підрозділу з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією». За його редакцією побачили світ 4 книги названої серії, тритомник «Повернені імена», десять випусків альманаху-щорічника «Спокута» та ін. •Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора,
• медалями,
•Почесними грамотами Президій Верховних Рад Киргизької РСР, Абхазької і Калмицької АРСР.
•У 2006 році присвоєна Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені І.Нечуя-Левицького.
•„Почесний доктор Запорізького Національного університету”.
• Його твори перекладені багатьма мовами народів СНД, ввійшли до антології, календарів, шкільних підручників.
•Вмілий і невтомний організатор літературного життя на Запоріжжі. 
Його драматична поема «Заграва над Хортицею» (присвячена героїчній діяльності загону «Юні чапаєвці») відзначена премією на Всеукраїнському конкурсі на кращу п'єсу, пісня «Гей, шуми, Великий Луже!» /музика Є. Пасічника/ отримала Гран-прі на Міжнародному пісенному фестивалі «Доля», а пісня «Хвилина мовчання» /музика Білаша/ ввійшла до збірки «Сто улюблених пісень».






Комментариев нет:

Отправить комментарий

Подписаться на: Сообщения (Atom)